Нейтральна Україна - міф чи реальність?

Виступ Директора регіонального філіалу НІСД у м. Дніпропетровську Шевцова Анатолія Івановича

Ідея нейтралітету часто подається в Україні як можлива національна ідея, здатна об'єднати суспільство. З такими порадами виступають навіть авторитетні російські політики (наприклад, Андрій Кокошин у розпал газового конфлікту, Євгеній Кожохін - директор РІСД).

Дійсно, оголошення нейтрального статусу може отримати більшої підтримки, ніж можливі альтернативи - невизначеність (багатовекторність), від якої усі втомилися ще при старій владі, або вступ до НАТО. Але чи реальна така перспектива?

Ідея нейтралітету не нова, тому що ще в Декларації "Про державний суверенітет України" (Закон №55-ххIIот від 16 липня.1990 року) було заявлено про прагнення України "стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї".

Це положення Декларації й визначило зовнішньополітичні дії української держави на початковому етапі встановлення суверенітету, які варто визнати як досить успішні.

Регіональний філіал НІСД у 2002 році напередодні відомого рішення РНБОУ від 23 травня 2002 року щодо початку інтеграції до НАТО проводив спеціальний аналіз проблеми нейтралітету, і сьогодні є сенс у відповідь на підвищення інтересу до цієї теми й "поради" ззовні поділитися отриманими висновками, а також звернути увагу прихильників нейтралітету на ті підводні камені, які не є очевидними на перший погляд.

Отже, міжнародне право нейтралітету містить три обмеження на дії нейтральної країни на час війни між іншими державами:

· не надавати власні збройні сили воюючим сторонам;

· не надавати свою територію для використання воюючим сторонам (базування, транзит, переліт тощо);

· не дискримінувати жодну із сторін у постачаннях зброї й товарів військового призначення (тобто обмеження або однакові, або взагалі відсутні)

При виконанні цих зобов'язань нейтральна країна, у свою чергу, має право імунітету від перетворення національної території в театр воєнних дій, у чому, власне, й складається головна перевага нейтральної держави у воєнний час.

Правом і зобов'язанням нейтральної країни є також захист свого нейтралітету власними силами. Ніяких інших обмежень усталене на сьогодні розуміння права нейтралітету не містить.

Членство в ООН, ОБСЄ і ЄС або СНД сумісно з нормами права нейтралітету. Варто відзначити, що Устав ООН унеможливлює нейтралітет у війні, яка ведеться від імені ООН за мандатом Ради Безпеки. У цій ситуації нейтральна країна може взяти участь за своїм розсудом навіть у бойових діях. Нейтральна країна має право також брати участь у миротворчих операціях, які не пов'язані з військовим примусом.

Політика нейтральної країни в мирний час не регламентується. Несумісним з нейтральним статусом є тільки членство в організації або договорі, які передбачають колективну оборону (тобто в НАТО й Ташкентському договорі). Відносно таких організацій допускається тільки співробітництво в мирний час аж до спільних маневрів і участі в миротворчих операціях або навіть воєнних діях за мандатом Ради Безпеки. Однак у будь якому разі неприпустимою є наявність на території нейтральної держави військових баз інших держав, бо означає надання своєї території іншій державі уже в мирний час.

Міжнародні традиції визнають нейтральними п'ять європейських країн: Австрію, Ірландію, Фінляндію, Швецію й Швейцарію. Всі вони дотримуються політики нейтралітету, хоча юридичне закріплення їхнього статусу дещо відрізняється.

Всі ці п'ять країн є членами ООН, ОБСЄ, співпрацюють з НАТО як учасники "Програми заради миру". Всі, крім Швейцарії, є членами ЄС і навіть беруть участь у Корпусі швидкого реагування ЄС, але жодна з них не має іноземних баз на своїй території. Крім того, більшість з них оточена традиційно дружніми країнами, які не мають щодо них жодних зазіхань, чи то якихось претензій.

Співставлення прав і обов'язків європейських нейтральних країн з правами й обов'язками України приводить до висновку, що доти, поки на території України будуть російські військові бази, її статус можна визначити як позаблоковість без права на нейтралітет. Цінність подібної формули політики безпеки досить сумнівна, оскільки вона не передбачає “недоторканість” території і означає повну орієнтацію на власні сили.

Тобто першим бар'єром на шляху до юридичного закріплення статусу нейтральної держави є базування Чорноморського флоту в Криму, строк якого закінчується не раніше 2017 року.

Однак, це не єдиний підводний камінь на шляху до нейтралітету.

Зіставлення можливостей України і європейських нейтральних країн показує:

· всі нейтральні країни мають високорозвинену й стабільну економіку (за загальним рівнем ВВП перевершують Україну в 3-5 разів, а за рівнем ВВП на душу населення - в 20-35 разів!)

· нейтральні країни мають високий рівень військових витрат (перевершують Україну в 4,5-12 разів), досить потужні збройні сили й розвинений оборонно-промисловий комплекс.

Відзначені особливості забезпечують фундамент для реалізації обов'язку захищати свій нейтральний статус власними силами без участі в системах колективної оборони.

До чого приводить відсутність такого фундаменту, добре ілюструє приклад Югославії. Адже в період "холодної війни" вона була лідером руху країн, що не приєдналися, тобто нейтральною країною. Нездатність захистити свій нейтралітет призвело до її дезінтеграції. Така небезпека може підстерігати й нейтральну Україну при її нинішньому рівні розвитку економіки й стані Збройних Сил.

Все відзначене й призвело керівництво України до проголошення стратегічного курсу на євроатлантичну інтеграцію замість продекларованого в період становлення держави наміру стати "постійно нейтральною", без'ядерною державою. Цей висновок підкріплюється також і новим характером зовнішніх загроз, що вимагають об'єднання зусиль світового співтовариства й колективних дій, що зазначають навіть такі могутні держави як США.

Тобто при всій привабливості нейтралітету як національної ідеї, здатної стати об'єднуючим фактором, умови для її втілення у життя на сьогодні відсутні.

Стосовно третього варіанту статусу (позаблокова країна без права на нейтралітет), то в цьому випадку не існує ніяких обмежень щодо двохсторонніх стосунків, проте необхідні витрати на оборону будуть найбільш високими (на рівні 3-4% ВВП).

Що стосується прихильників нейтральної України в Росії, то варто було б засвоїти, що такий курс передбачає як першочерговий крок ліквідацію військових баз іноземної держави на території України, тобто вивід Чорноморського флоту Росії з Криму.

Навряд чи такий розвиток подій мають на увазі прихильники нейтральної України в Росії.

Стосовно політичних сил в Україні, які проголошують цю стратегію в надії отримати підтримку Росії та завоювати додатковий електорат, то їм теж необхідно враховувати, що необхідним першим кроком на шляху до нейтралітету буде вивід військових формувань Росії з території України. А це - не що інше як “ведмежа” послуга своїм натхненникам з Росії.