1. ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ В СУЧАСНІЙ ЕНЕРГЕТИЧНІЙ ПОЛІТИЦІ

Останнє десятиріччя характеризується нестабільним та напруженим становищем на світових енергетичних ринках, яке посилюється істотним збільшенням залежності більшості країн світу від імпорту паливо-енергетичних ресурсів, що веде до загострення конкуренції за володіння ринками. Усе більш актуальною стає проблема забезпечення енергетичної безпеки і стабільності на світових енергетичних ринках. Останні події на Близькому Сході (війна в Іраку) призвели до загострення цих проблем. Сьогоднішня ситуація характеризується зростанням політичного фактору у світовій енергетичній політиці. “Газовий” конфлікт між Україною та Росією кінця 2005 року викликав у світі занепокоєність щодо забезпечення енергетичної безпеки всієї Європи і став яскравим  прикладом впливу політичних обставин на відносини в сфері енергетики.

Аналіз міжнародної енергетичної політики за участю країн, головних гравців цієї політики, дозволяє зробити наступні найбільш принципові висновки, які необхідно враховувати Україні при реалізації своєї експортно-імпортної політики:

• сучасні тенденції у світовій енергетичній сфері – зростання споживання енергоресурсів, трансформація та глобалізація енергетичних ринків, формування нових центрів енергоспоживання та нових напрямів енергетичних потоків – надають нового змісту зовнішній енергетичній політиці;

• водночас із загостренням боротьби за встановлення контролю над районами видобутку енергоресурсів та їхніми потоками, а також виникненням суперечок на цій основі між окремими країнами, посилюється роль енергетичної дипломатії у забезпеченні національної безпеки окремих країн та глобальної світової безпеки;

• провідні держави світу, приділяючи велику увагу зовнішній енергетичній політиці, закладають її основні принципи у довгострокові енергетичні стратегії, які є найголовнішими програмними документами розвитку національних економік;

• в зовнішній енергетичній політиці енергодефіцитних країн повинно бути закладено два найважливіших напрямки – отримання доступу до запасів енергоресурсів у різних регіонах світу та диверсифікація імпорту не тільки за джерелами, але й за маршрутами;

• стратегічними цілями країн-постачальників енергоресурсів є розширення своєї присутності на світових енергетичних ринках, розвиток і удосконалення систем транспортування енергоресурсів та залучення іноземних інвестицій у розвідку і розробку своїх родовищ;

• загальносвітовими тенденціями в енергетичній політиці на фоні проблеми вичерпаності традиційних енергоресурсів є підвищення ролі енергозбереження, розробка та розвиток новітніх технологій використання традиційних джерел енергії, збільшення обсягу використання нетрадиційних джерел енергії та атомної енергії, пошук і розробка новітніх енерготехнологій, що спонукає до розвитку міждержавного співробітництва, об’єднання науково-технічних та фінансових можливостей багатьох країн світу.

2. ДОСВІД ПРОВЕДЕННЯ ІМПОРТНО-ЕКСПОРТНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ ТА НОВІ РЕАЛІЇ

За часів незалежності в Україні відбувалися досить значні зміни як економічного, так і політичного характеру. Зміни відбувалися і в енергетичній галузі, де досить часто змінювалось керівництво міністерства, його структура та пріоритети міжнародного співробітництва. Це негативно позначалося на розвитку енергетичної галузі, а також на відносинах України в сфері енергетики з іншими країнами: З іншого боку, енергетична галузь часто сама ставала заручницею зовнішніх політичних відносин України як, особливо, з Росією – головним постачальником енергетичного імпорту (нафти, газу, ядерного палива), так і з іншими провідними гравцями енергетичних ринків (США, ЄС).

Однак в складних умовах Україні вдавалося забезпечувати необхідні обсяги імпортованих енергоносіїв (нафти, газу, палива для АЕС) та залучати до їх постачання, крім Росії, Туркменістан (газ) і Казахстан (нафта). Відбувався транзит нафти та газу територією України до Європи, що дозволило зменшити фінансову напругу за рахунок плати за транзит російського газу та поповнювати бюджет за рахунок податкових надходжень з транзиту. Було активізовано ринок пального в Україні за рахунок передачі у власність російським нафтовим компаніям частини вітчизняних нафтопереробних заводів (НПЗ) та пожвавлення їх роботи на сировині цих компаній. Почав працювати „Бурштинський енергетичний острів”, що дозволило експортувати електроенергію в європейські країни і заробляти на експорті суттєві кошти. Стали до дії нові ядерні блоки Хмельницької і Рівненської АЕС, що дозволить в подальшому при побудові нових ліній електропередач збільшити експортні можливості постачання електроенергії в Європу.

Разом з цим, на фоні позитивних прикладів проведення імпортно-експортної політики накопичилась значна кількість проблем, що потребують від держави свого вирішення та більш виважених кроків і переходу від декларацій та демонстрації намірів (які часто мали місце) до реальних дій, обґрунтованих як з економічної, так і з політичної точки зору.

Найбільш негативним прикладом імпортно-експортної політики за останній час є не виважені дії державних чиновників щодо вирішення проблем газопостачання та погіршення взаємовідносин України з постачальниками газу – Росією і Туркменістаном. Іншим негативним прикладом є погіршення останнім часом обставин у вітчизняній нафтопереробці. Істотне підвищення світової ціни на нафту призвело до зростання цін на нафту і нафтопродукти в Україні. Це викликало різку реакцію з боку держави у формі упровадження жорсткого регулювання в галузі, що викликало певну нестабільність нафтового ринку. Почалося критичне скорочення обсягів постачання нафти на українські НПЗ. Для виправлення становища внутрішній ринок був насичений імпортом, який став виконувати значну роль на ринку нафтопродуктів. Натомість більшість вітчизняних нафтопереробних заводів, не витримавши конкуренції з  більш якісною імпортною продукцією, знизило або припинило своє виробництво.

Отже, паливно-енергетичний комплекс України має достатній досвід імпортно-експортної політики на своєму невеликому незалежно пройденому шляху, що відзначився своїми успіхами, але був наповнений і значними помилками. Сьогодні реалії такі, що не можливо втішатися досягненнями, а необхідно виправляти помилки і рухатися далі. Необхідні рішучі та конструктивні дії державної влади щодо вирішення невідкладних проблем зовнішньої (та пов’язаної з нею внутрішньої) енергетичної політики країни. Розвиток багатосторонніх відносин України з Росією та ЄС в енергетичній сфері, зокрема щодо транспортування енергоносіїв, необхідно спрямувати на досягнення стратегічних довгострокових угод більш прагматичного характеру.

3. НОВІ АСПЕКТИ ПОЛІТИКИ В НАФТОВІЙ ТА НАФТОПЕРЕРОБНІЙ ГАЛУЗІ

Імпорт нафти та його диверсифікація

Нафта в енергетичному забезпеченні України (як і більшості країн світу) відіграє особливу роль, не зважаючи на незначну частку в енергетичному балансі (~10%). Власні ресурси нафти в країні є досить незначними (покривають потреби країни всього на 15-20%). Розвідані запаси не дають підстави сподіватися на достатнє забезпечення країни цим енергоносієм в майбутньому. Тому імпортна політика держави у нафтовій сфері займає досить важливе місце і від її успішного проведення буде залежати розвиток економіки ще на досить тривалий час.

Можливості нафтового імпорту в Україну, з одного боку, є досить значними. Головний постачальник – Росія займає друге місце в світі по видобутку нафти. Існує потужна і розгалужена система нафтопроводів, яка з’єднує нафтові родовища України з НПЗ на її території, а також дозволяє здійснювати постачання в Україну російської нафти та її транзит територією України і одержувати від цього додаткові прибутки. Але залишається досить важлива проблема – енергетична залежність України. Безумовно, бути абсолютно незалежним в енергозабезпеченні мало кому вдається, але ступінь залежності України від монопольного імпорту нафти є неприпустимо великою.

Заходи для зменшення цієї залежності відомі: збільшення власного видобутку нафти, збільшення частки споживання альтернативного палива та вугілля (власних запасів якого в Україні достатньо), диверсифікація джерел і шляхів постачання нафти. Останнім часом в країнах ЄС усе частіше застосовують принцип управління залежністю (будуючи відносини країн експортерів, транзитерів та споживачів на взаємовигідній основі), що потребує пошуку взаємних інтересів і досить складного процесу їх узгодження. В Україні існують потенційні можливості застосування цього принципу, що пов’язані, в першу чергу, з її транзитними потужностями.

Потенційними країнами-імпортерами нафти в Україну (крім Росії) слід вважати: Казахстан, Азербайджан, Туркменістан, Іран, а також Ірак, Саудівську Аравію, Лівію, Алжир. Більшість з цих країн мають значні експортні можливості, які можуть задовольнити потреби України, але це буде залежати від транспортних можливостей, енергетичної дипломатії та фінансових витрат. Потрібно також враховувати, що основні потоки нафти на сьогодні вже розподілені між іншими країнами. Тому серед маршрутів транспортування, які діють на сьогоднішній день, вибір є невеликим і для України проблематичним. Інші варіанти постачання існують тільки на папері й потребують значних зусиль для реалізації як в плані будівництва нових трубопроводів і терміналів, так і в плані домовленостей та укладення відповідних контрактів на постачання.

Таким чином, диверсифікація постачання нафти безумовно є важливим елементом політики зменшення енергетичної залежності України. Однак вибір конкретних шляхів її реалізації є досить складним завданням і потребує базового обґрунтування з врахуванням економічних, політичних та технічних факторів. Ясно тільки, що без значних економічних витрат та відповідних організаційних і політичних зусиль здійснити її неможливо, тому при прийнятті рішення щодо диверсифікації ці витрати повинні бути співставленні із здобутками (в першу чергу, економічними).

Нафтопереробна галузь та політика розвитку ринку пального

Нафтопереробна галузь України в значній мірі залежить від імпорту нафти. Ситуація ускладнюється ще й тим, що значна частка українських НПЗ є власністю російських компаній, які поставляють нафту та реалізують одержані нафтопродукти через власну систему автозаправних станцій (АЗС). Сьогодні в Україні 87% обсягів нафти, що переробляється, припадає на поставки з Росії, що ускладнює ситуацію на внутрішньому ринку пального України. Але безумовно, що в цій сфері існують взаємовигідні економічні інтереси як України, так і російських нафтових компаній (тобто і Росії), які потребують досягнення порозуміння.

Інтереси російських компаній – це найбільш вигідно реалізувати свій значний експортний нафтовий потенціал. Росія володіє одним з найбільших в світі потенціалів вуглеводневого палива, який продовжує зростати. Аналіз свідчить, що наявні транзитні потужності магістральних нафтопроводів Росії і країн-транзитерів російської нафти в даний час практично повністю задіяні, а тому основною перешкодою (стримуючим чинником) реалізації російських інтересів є дефіцит транспортних потужностей. Росія проводить активні дії щодо розширення своїх транспортних потужностей. Але ще деякий проміжок часу цей дефіцит буде істотним чинником, який не дозволить російським компаніям відмовитися від послуг України у нафтопереробці та у транзиті нафти до Європи. Можливості України, які сприяють сьогодні реалізації російських інтересів, – це діючі НПЗ, нафтотермінали та нафтові магістралі для постачання російської нафти як в Україну, так і в інші країни Європи.

Інтереси України – максимально задіяти потужності вітчизняних НПЗ та забезпечити в необхідних обсягах і за прийнятними цінами свої потреби в нафтопродуктах. Незважаючи на достатні потужності нафтопереробки, в Україні на ринку нафтопродуктів періодично виникають кризи, особливо в період осінніх та весняних польових робіт. Головною причиною криз є підвищення світових цін та експортного мита на російську нафту. Крім того, нафтопереробна галузь дісталася Україні в спадок із значно зношеними основними фондами та з недостатнім технологічним рівнем глибини переробки нафти і якості нафтопродуктів, що значно знижує конкурентоспроможність вітчизняних нафтопродуктів. Значною мірою на кризове становище в галузі впливають політичні аспекти. Наслідком кризи пального є те, що Україна вимушена імпортувати його з інших країн, що гальмує власну нафтопереробку.

Для забезпечення своїх інтересів Україні необхідно проводити зважену та погоджено взаємовигідну економічну політику з російськими компаніями щодо обсягів експорту нафтопродуктів, ціноутворення на ринках нафтопродуктів, встановлення акцизних і митних зборів та ін., але при цьому необхідно також всіляко зменшувати ризики з політичним підґрунтям. Важливим моментом у взаємостосунках з російськими компаніями є залучення інвестицій в модернізацію НПЗ і перехід на новітні технології (це дасть оновлення основних фондів, підвищення рівня переробки, підвищення якості продукції, поліпшення екології довкілля). Основним чинником зацікавленості російських компаній в інвестуванні українських НПЗ та присутності на українському ринку нафтопродуктів буде отримання стабільних доходів від продажу нафтопродуктів (бензинів) вищої якості, тобто економічна вигода порівняно з реалізованими альтернативними варіантами поставок нафти (до Європи, Китаю, Японії й ін.).

Виходячи з цього, першочерговим стратегічним завданням України є досягнення довгострокових домовленостей з Росією з метою збільшення завантаження НПЗ України та транзиту нафти в Європу. Крім того, для забезпечення потреб в нафтопродуктах за прийнятними цінами основним виходом для України є проведення дієвої внутрішньої енергетичної політики, спрямованої на:

- збільшення обсягів розвідки і видобутку власної нафти, зокрема, на Азово-Чорноморському шельфі;

- значне підвищення енергетичної ефективності в процесі видобутку, транспортування та переробки нафти, а також в процесі споживання нафтопродуктів;

- підвищення якості переробки нафти на НПЗ України шляхом їх реконструкції;

- збільшення виробництва альтернативних видів моторного палива (з вугілля, побутових відходів і відходів виробництва, біомаси та ін.) та упровадження їх на транспорті;

- поступове упровадження новітніх технологій отримання і використовування паливних елементів (водневих технологій).

Транзит нафти. Шляхи використання переваг

Сьогодні загальна фактична потужність української системи нафтопроводів складає 114,0 млн. т нафти на зовнішньому вході та 57,7 млн. т на виході за кордон, що забезпечує Україні дуже важливу роль як країни транзиту російської нафти до Європи. Однак вихідні потужності магістралей використовуються сьогодні лише на 55 – 58,7%. А в останні роки спостерігається падіння обсягів транспортування і експорту нафти українськими магістралями.

В складних умовах міжнародних енергетичних відносин Україні необхідно зберегти свій транзитний потенціал, який має велике значення для подальшого економічного розвитку країни. В сучасних політичних баталіях з Росією в енергетичній сфері транзит нафти через українську територію відіграє значну роль і, поки що, дає деякі переваги Україні, оскільки:

- в Росії сьогодні існує дефіцит транспортних потужностей для реалізації експортного потенціалу нафти, а в Україні існує потужна нафтотранспортна система та нафтові термінали, без яких Росії, незважаючи на її намагання побудувати нові нафтопроводи поза межами України (БТС, Бургас – Алексадруполіс й ін.), поки що, не обійтись;

- країни Західної Європи зацікавлені в надійності постачання нафти через територію України, з чим не може не рахуватися і Росія, тому що це її ринки збуту.

Однак Україні необхідно ефективно скористатися існуючими перевагами шляхом досягнення домовленостей на взаємовигідній основі. Найбільш яскравим прикладом неефективної політики в цій сфері є втрата обсягів транзиту із-за побудови Росією обхідної гілки Суходольна–Родіонівська.

Окремо стоїть питання щодо використання потужностей нафтопроводу Одеса – Броди. Цей нафтопровід з пропускною спроможністю до 14,5 млн. т нафти на рік (та можливістю збільшити її до 45 млн. т/рік), який за проектом призначався для транспортування до Європи каспійської нафти, в даний час використовується в реверсному режимі для постачання російської нафти з Бродів до Чорного моря на морський термінал „Південний”. Прогнози щодо ефективності реверсу нафтопроводу „Одеса-Броди”, поки що, не виправдалися.

Після 2010 року існує ризик поступової втрати обсягів транзиту російської нафти, тому сьогодні для України все більше зростає значення проекту Євро-Азійського нафтотранспортного коридору (ЄАНТК) і, зокрема, його основної складової ( нафтопроводу „Одеса–Броди”(в основному напрямку). Географічне розташування України дозволяє задіяти різноманітні джерела постачання нафти незалежними шляхами з Азербайджану, Казахстану, Туркменістану, країн Ближнього і Середнього Сходу та ін., суттєво посиливши роль держави-транзитера між нафтодобувними регіонами та важливими ринками збуту в Європі. При цьому необхідно чітко усвідомити, що українська нафтотранспортна система належить державі й повинна перебувати під її повним контролем. Для зміцнення своїх позицій у сфері транзиту нафти своєю територією, Україні слід також вирішувати питання збільшення завантаження існуючої нафтотранспортної системи та максимального використання транзитних потужностей шляхом компромісів з постачальниками на взаємовигідній основі.

4. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА В ГАЗОВІЙ СФЕРІ. НОВІ ПРІОРИТЕТИ

Імпорт газу та його диверсифікація

Залежність України від імпорту газу досить значна (~ 73%). Значною є також частка газу в загальному енергоспоживанні (~ 41%). Ситуація ускладнюється зростанням впливу Росії на постачання газу в Україну, її політикою відсікання існуючих альтернативних постачальників (зокрема, Туркменістану). Здобувши контроль над магістральними газопроводами Узбекистану та Казахстану, російський „Газпром” фактично замкнув на себе всі альтернативні потоки газу в Україну. Одним із можливих шляхів зменшення енергетичної залежності є диверсифікація імпорту газу, але бажання реалізувати будь-який її варіант зустрічає ряд значних політичних і економічних перешкод, тому реальне втілення в життя диверсифікаційних проектів потребує значних зусиль та коштів.

Можливі варіанти диверсифікації

Найбільш вагомі запаси природного газу мають Росія, Іран, Катар, Алжир і Нігерія. Інші постачальники мають запаси одного порядку з Україною (доведені запаси України складають ~ 1,12 трл.м³). Але експортні можливості Ірану, поки що, майже не задіяні й весь його видобуток іде на власне споживання. Експортні можливості Норвегії та Нідерландів не є настільки вагомими, щоб, навіть, задовольнити в майбутньому потреби країн ЄС. Країни Північної Африки (Алжир, Лівія, Єгипет) також мають ринки збуту в Західній Європі, тому питання постачання газу в Україну буде вирішуватися в умовах значної конкуренції.

Таким чином, Україна, крім, звісно, російського газу, може найбільше надіятись тільки на газ із Ірану та Туркменістану. Але для цього необхідно значно нарощувати видобуток та розширювати транспортну інфраструктуру в цих країнах. В умовах значного зростання ціни на природний газ реальною альтернативою його постачання в Україну трубопровідним транспортом може також стати постачання зрідженого природного газу метановозами із Алжиру, Лівії, Катару, Єгипту. Відповідна інфраструктура для цього у цих країнах розвивається, що дозволяє розширити географію постачання та покращити умови для розвитку ринків газу. Але для цього потрібно побудувати термінал (наприклад, в Одесі або Очакові) для прийому танкерів, регазифікаційний завод, сховище газу та газопровід до загальної газопровідної системи, а також зафрахтувати або побудувати танкери. Важливим питанням, яке також потрібно буде вирішувати, є прохід турецьких проток танкерами-метановозами, рахуючись з тим, що проходити їх буде потрібно в зворотному напрямі відносно основних нафтових перевезень.

Політичні аспекти в нафтогазовій сфері відіграють дуже значну, а часто визначальну роль і можуть витісняти економічну доцільність на другий план. Проте ситуація буде змінюватись по мірі підвищення цін на газ російського походження. Україна, маючи потужну газотранспортну систему, в тому числі і для транзиту як російського газу, так і газу іншого походження, має всі можливості використати принципи взаємозалежності. Цьому буде сприяти також наявність в країні можливостей для участі в будівництві газопроводів, розробці родовищ, постачаннях труб та іншого обладнання в країни, де є значні запаси природного газу.

Можливими альтернативами зменшення енергетичної залежності України щодо постачання газу є підвищення ефективності виробництва та споживання енергії, збільшення видобутку власного газу, видобуток шахтного метану, покращення енергетичного балансу,

впровадження нетрадиційних джерел енергії.

Транзитна політика

Україна володіє потужною газотранспортною системою (ГТС), пропускна  спроможність якої складає: на вході 290 млрд. м³, на виході 176 млрд. м³, в тому числі до країн Європи – 140 млрд. м³ (з можливим подальшим збільшенням до 170 млрд. м³). Територією України транзитом проходить близько 80% експорту російського газу. Все це обумовлює значний політичний і економічний інтерес до процесів, які відбуваються навколо української ГТС. Росію, безперечно, не влаштовує така значна залежність від України у сфері експорту свого газу, тим більш, що обсяги цього експорту зростають. Володіючи потужною ГТС та вигідним географічним положенням, Україна має аргументи проти тиску на неї Росії в проблемних питаннях, зокрема ціноутворення. Українська ГТС є також джерелом значних прибутків, тому Україні важливо не втратити контроль над цією системою, незважаючи на зростання світових цін на нафту і газ та значний рівень залежності від імпорту цих енергоносіїв.

Отже, існує значна взаємозалежність України і Росії, що апріорі передбачає необхідність домовленостей та взаємних поступок, на які Україна і Росія просто приречені. Враховуючи напругу у відносинах з Україною останнім часом, Росія намагається реалізувати інші напрями свого експорту в Європу. Найбільш реальним щодо термінів реалізації є використання потужностей „Голубого потоку” та транзиту газу через Туреччину в країни Південної Європи. Для Північної Європи – це збільшення потужностей газопроводу Ямал - Європа через Білорусь та Польщу. В перспективі – побудова газопроводу по дну Балтійського моря до Німеччини. Ще один варіант – це побудова потужностей з постачання зрідженого природного газу (завод на Кольському півострові) зі Штокмановського газового родовища. В такій ситуації дуже важливим має бути досягнення довгострокових домовленостей з Росією про максимальне використання транзитних можливостей ГТС України.

5. ПЕРСПЕКТИВИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ  В  ЕЛЕКТРОЕНЕРГЕТИЦІ

Експортний і транзитний потенціал України та його реалізація

В Україні діє потужний енергетичний комплекс з виробництва, розподілу і збуту електричної і теплової енергії з загальною встановленою потужністю ~53,0 млн. кВт. Основою електроенергетики України є Об’єднана електроенергетична система (ОЕС), яка здійснює централізоване електрозабезпечення економіки і населення України, взаємодіє з енергосистемами сусідніх країн, а також забезпечує експорт та імпорт електроенергії.

Географічне розташування України дозволило збудувати значну кількість потужних ліній електропередачі міждержавного значення, які з’єднують ОЕС України з енергосистемами суміжних країн – Російської Федерації, Республіки Молдова, Республіки Білорусь, Польщі, Словаччини, Угорщини, Румунії.

Українська електроенергетика стала (частково) частиною європейської енергосистеми (UCTE) в 2002 році, коли так званий "Острів Бурштинської ТЕС" України підключився до UCTE, виконавши всі вимоги цієї організації. Експортний потенціал "острову" складає 550-600 МВт. Сьогодні основні закордонні споживачі української електроенергії ( це Угорщина, Словаччина, Польща, Молдова. Ряди імпортерів української електроенергії періодично поповнюються, а географія експортного постачання розширилася. У грудні 2004 року до них приєдналася Росія, у 2005р. ( Румунія, у 2006 р. – Білорусь. На думку керівництва Міністерства палива і енергетики України, експортні потужності української енергетичної системи не використовуються на повну силу і дозволяють в майбутньому збільшити експорт електроенергії до 30 млрд. кВтг на рік. Таке збільшення експорту припускає повне приєднання енергосистеми України до UCTE.

Таким чином, у сфері експорту електроенергії Україна робить деякі успіхи. Диверсифікація постачання електроенергії різним країнам дозволяє зменшити залежність від несприятливих дій окремих зовнішніх замовників. А збільшення попиту на українську електроенергію стимулює подальший розвиток електроенергетичних потужностей країни. Але вибір країн – імпортерів повинен бути економічно та технічно обґрунтованим, відповідати інтересам держави, а різні домовленості повинні підкріплюватися офіційними документами та реальними діями.

На період до 2010 року з метою забезпечення стабільного експорту та збільшення його обсягів необхідним є:

• модернізація електромереж та збільшення генеруючих потужностей „острову Бурштинської ТЕС”;

• добудова Добротвірської ТЕС-2;

• розв’язання проблеми пропускної спроможності електромереж на перерізі Україна – Молдова шляхом будівництва додаткових електромереж в Одеському вузлі.

Важливо не зупинятися на досягнутому і продовжувати освоювати зовнішні ринки, тому що у українського експорту електроенергії багато конкурентів і опонентів. Необхідно завоювати власну нішу і стати активним учасником європейського ринку електроенергії. У цьому плані входження ОЕС України в UCTE сьогодні є стратегічною задачею енергетичної галузі як пріоритетна схема збільшення експортних можливостей України, реалізація якої відповідає довгостроковим економічним інтересам країни. Шляхи вирішення цієї задачі – це спільні міжнародні проекти і програми.

Партнерство з Росією та цінова політика в електроенергетиці

Електричні енергосистеми України і Росії після узгодження позицій сторін були об’єднані ще у серпні 2001 року (так званий „Слобожанський острів”). Основною метою цього об’єднання було відновлення паралельної роботи енергосистем шляхом забезпечення комерційних перетоків електроенергії.

Введення в дію та стабільна експлуатація двох нових енергоблоків АЕС дала Україні можливість з грудня 2004 р. по червень 2005 р. на додатковий експорт електроенергії в Росію (до 500 млн. кВтг на місяць). Однак із-за подальшої неузгодженості цін на електроенергію цей експорт було призупинено. Для відновлення експорту електроенергії в Росію необхідні порозуміння та добра воля з обох сторін (якої останнім часом бракує). Експортні ініціативи „Енергоатому” слід оцінити позитивно, незважаючи на наявність негативних моментів, зокрема, щодо первинного ціноутворення. Продаж надлишкових обсягів атомної електроенергії, наприклад, дозволяє компенсувати обсяги російської електроенергії, яку Україна одержує в результаті перетоків, що не завжди бувають нульовими. Однак усі домовленості з партнерами по експорту-імпорту електроенергії повинні базуватися на принципах балансу інтересів та взаємних поступок.

Таким чином, з двох напрямів можливого експорту електроенергії (на захід і на схід) Україна для посилення зовнішньоекономічного вектора вітчизняної енергетики та розширення своєї присутності за кордоном сьогодні повинна відпрацьовувати обидва.

Ядерна  енергетика. Політика зменшення залежності від Росії

Ядерна енергетика в Україні займає ключові позиції у виробництві електроенергії (біля 50% виробітку). Потужність 15 ядерних реакторів (ЯР), розташованих на 4 працюючих АЕС, складає 13,8 тис.МВт. Сьогодні енергетичною стратегією України обрано курс на розширення ядерної галузі, будівництво нових ЯР, продовження термінів функціонування діючих реакторів, вирішення проблемних питань ядерної енергетики. Одним із цих питань є залежність України від імпорту ядерного палива з Росії, що негативно впливає на рівень енергетичної безпеки України, до того ж, і технології, і ядерні реактори теж є російськими розробками. Разом з тим, Україна має всі передумови для створення власного ядерного паливного циклу – родовища урану і цирконату та розвинуті потужності з урано-цирконієвого виробництва (Східний гірничо-збагачувальний комбінат, м. Жовті Води, Вільногірський гірничо-металургійних комбінат, ДНВП „Цирконій”, ДП „Придніпровський  гідрометалургійний завод”, м. Дніпродзержинськ та ін.), а також низку наукових установ відповідного профілю.

Але ситуація домінуючої залежності від Росії практично не змінюється, а вітчизняні підприємства ЯПЦ занепадають і доведені до банкрутства. Наразі очевидна протилежність інтересів України і Росії в питанні створення в Україні власного ЯПЦ. Росія, маючи технології, підприємства з фабрикації тепло-виділяючих збірок (ТВЗ) та достатньо значний ринок їх збуту  в Україні, домінує майже у всіх питаннях створення  ЯПЦ, тобто вона не зацікавлена в створенні  українського ЯПЦ. Тому Україні необхідно посилити свої зусилля щодо розвитку власної ядерно-паливної бази та диверсифікації постачання ядерного палива, чому є відповідні передумови. Щодо ядерних технологій, то Україні при заміні ядерних реакторів (ЯР), що відпрацювали свій термін, та їх новому будівництві потрібно зробити вибір нових типів ЯР, активно сприяти розвитку вітчизняної науки та участі вітчизняних фахівців у міжнародних проектах  з розробки нових типів ЯР та ядерно-паливних циклів.