ПРЕС-РЕЛІЗ

до засідання круглого столу

„Імпортно-експортна політика України в енергетичній сфері:

стратегічні пріоритети”

26 квітня 2006 р.

У зовнішній політиці провідних держав світу останнім часом змінюються пріоритети в питаннях забезпечення національної безпеки - все більшого значення набувають економічні фактори. Зовнішня політика всіх розвинених країн і більшості країн, що розвиваються, спрямовується на гарантоване забезпечення своїх економік стратегічними ресурсами. Найбільше значення при цьому надається створенню стійкої системи забезпечення паливно-енергетичними ресурсами, що знайшло своє відображення в політиці країн „великої вісімки”. Боротьба за володіння енергоресурсами, за право їхнього транспортування, за домінуюче положення або вплив на ринках енергоносіїв стала сьогодні найважливішим фактором реалізації інтересів держав світу, базою для політичних та економічних союзів і навіть джерелом міжнародних конфліктів.

Україна теж долучилася до цього процесу і намагається проводити енергетичну політику з позицій відстоювання своїх національних інтересів у енергетичному діалозі з основними „гравцями” на світовому енергетичному ринку та країнами-сусідами. Через значну енергетичну залежність України в її економіці накопичено багато проблем, більшість яких повинні вирішуватись на міжнародному рівні. Серед них є як стратегічні проблеми, так і ті, що потребують розв’язання вже сьогодні. Багато з них останнім часом стали предметом широкого наукового, фахового та громадського обговорення. Енергетичні проблеми зачіпають інтереси кожного пересічного громадянина України, бо впливають на його добробут (достатність, ціни і якість енергетичних послуг, вартість товарів), на безпеку довкілля (екологія поводження з енергоресурсами), і на охорону праці в енергетичному секторі. Вирішення енергетичних проблем в масштабах України дозволить подолати енергетичну залежність, забезпечити необхідний рівень енергетичної і національної безпеки.

Стратегічні питання розвитку енергетичного сектору економіки тривалий час залишалися нерозв’язаними. Звичайно, це обумовило велику кількість проблем, які потребують невідкладних практичних дій. Слід зазначити, що дії українських державних діячів і політиків щодо розв’язання зовнішньополітичних енергетичних проблем не завжди були виваженими і послідовними. Події 2005 і початку 2006 року в сфері енергетики досить яскраво ілюструють важливість та гостроту енергетичних питань, необхідність концентрації зусиль усіх інститутів влади для їх вирішення, а також неприпустимість необґрунтованих дій та гучних політичних заяв щодо цього.

Найбільш актуальними питаннями імпортно-експортної політики сьогодні є: зниження монопольної енергетичної залежності країни (нафта, газ, ядерне паливо); транзит російських енергоресурсів (нафти і газу) до країн Європи; розвиток ринку пального, в тому числі, забезпечення нафтою українських НПЗ та нафтопереробка; експорт електроенергії; формування цін і тарифів на енергоресурси; енергетична дипломатія взаємодії з постачальниками та споживачами енергоресурсів.

Щодо політики в нафтовій галузі можна констатувати, що імпорт нафти на сьогодні є критичним елементом в енергетичному забезпеченні країни. Ситуацію практично повної залежності від Росії можна змінити шляхом організації постачання з країн Каспійського регіону, Близького Сходу та Північної Африки, але для цього потрібні значні організаційні зусилля та кошти. Суттєві перепони цим постачанням та ризики різного характеру (політичні, економічні, технічні) ще більше ускладнюють проблему диверсифікації постачання, тому вибір конкретних шляхів постачання потребує базового аналізу та обґрунтування. Для зменшення обсягів імпорту нафти Україна повинна нарощувати видобуток власної нафти. Крім того, Україна має кадровий і технічний потенціал відповідного рівня та вигідне територіальне розташування відносно країн, які володіють значними запасами нафти, що дозволяє їй при наявності фінансових можливостей проводити активну роботу щодо освоєння таких запасів за своїми межами (в Ірані, Єгипті, Лівії та ін.) на основі міжнародної співпраці.

Для зміцнення позицій України у сфері транзиту нафти своєю територією поряд з реалізацією нових транзитних шляхів слід вирішувати питання більш повного завантаження існуючої нафтотранспортної системи на основі довгострокової стратегії і політики взаємодії з постачальниками та споживачами нафти. Необхідно також чітко усвідомити, що українська нафтотранспортна система належить державі й повинна перебувати під її повним контролем.

Для стабільного завантаження нафтопереробних заводів (НПЗ) України та забезпечення власних потреб в нафтопродуктах поряд з побудовою взаємовигідної співпраці з Росією необхідно здійснювати дієву внутрішню енергетичну політику, спрямовану на збільшення обсягів розвідки і видобутку власної нафти (зокрема, на Азово-Чорноморському шельфі); значне підвищення енергоефективності (при видобутку, транспортуванні й переробці нафти та при споживанні нафтопродуктів); підвищення якості переробки нафти на НПЗ України шляхом їхньої реконструкції; збільшення виробництва альтернативних видів моторного палива (з вугілля, побутових відходів і відходів виробництва, біомаси та ін.) та впровадження їх на транспорті; поступове впровадження новітніх технологій отримання і використання паливних елементів.

В газовій сфері перед Україною стоять достатньо складні завдання, бо необхідно вирішувати одночасно питання зменшення енергетичної залежності від імпорту газу, адаптації економіки до підвищення ціни імпортованого газу (яке є невідворотним у зв’язку зі збільшенням дефіциту енергоресурсів у світі та економічним зростанням), а також створення умов для лібералізації внутрішнього ринку. Головними завданнями зменшення енергетичної залежності України від імпорту газу є: підвищення ефективності виробництва та споживання енергії; збільшення власного видобутку газу; видобуток шахтного метану; покращення енергетичного балансу зі зменшенням газової частки (за рахунок вугільної та атомної енергетики).

Щодо диверсифікації імпорту газу, слід зазначити, що вона можлива, але потребує значних зусиль і коштів, а також активної співпраці з країнами ЄС. Особливо складним у вирішенні цієї проблеми є завдання вибору маршрутів постачання газу. Для реалізації спільних проектів Україні доведеться ще не раз обґрунтовувати та відстоювати переваги маршрутів через Україну в конкуренції з такими транзитерами, як Туреччина, а також активно співпрацювати з експортерами (Туркменістаном, Узбекистаном, Казахстаном, Іраном) в конкуренції з Росією.

Для успішної реалізації транзиту газу територією України необхідно оптимально використовувати його географічні та економічні переваги. Важливо також не втратити контроль над своєю газотранспортною системою (ГТС), досягти довгострокових домовленостей з Росією та споживачами газу в Європі з метою максимального використання транзитних можливостей ГТС України.

Збільшення експорту електроенергії є важливим елементом балансу „імпорт-експорт” в енергетичній сфері, тому Україні потрібно розширювати можливості щодо інтеграції своєї Об’єднаної електроенергетичної системи (ОЕС) до європейських систем електроенергетики, збільшувати пропускну спроможність ліній електропередач (ЛЕП) та наближатися до європейських стандартів якості. Розвиток ОЕС України повинен відповідати рівню розвитку економіки України, її суспільно-економічним потребам та забезпечувати виконання взаємовигідних міждержавних зобов’язань щодо експорту і транзиту електроенергії до інших країн. Україні дуже важливо не тільки не втрачати наявних позицій, але й завойовувати нові.

Таким чином, імпортно-експортна енергетична політика є досить складною і потребує виважених кроків в її реалізації як при визначенні стратегічних пріоритетів, так і в тактичних діях.

Необхідно провести всебічний розгляд зазначених питань в контексті глобальних перетворень в світі та об’єктивний аналіз ситуації за схемою „можливі джерела імпорту енергоресурсів – транзитні можливості – маршрути імпорту – альтернативні імпорту варіанти енергозабезпечення – економічні оцінки – стратегічні завдання довгострокової імпортно-експортної політики”, чому й присвячено засідання „круглого столу”.

Оргкомітет